Зі щоденника Альони 3 страница

Предыдущая1234567891011Следующая

Я трохи мовчу.

Вона дивиться на мене з німим запитанням в очах. І я, схопивши побільше повітря, як перед пірнанням на глибину, наважуюся:

— Те, що я вам скажу, сприйміть, будь ласка, серйозно. Річ у тім, що у вашого сина надзвичайні гіпнотичні здібності. Я це знаю. Сама бачила, і як фахівець...

— Які-які здібності? Щось я не збагну...— Хорольська здивовано глипає в мій бік, трохи нервово допиває каву, а потім несподівано пропонує:

— Може, замовимо коньяку? Ви не заперечуєте? Бо я якась напружена...

Коньяку? Я потираю рукою лоба. А що... Мабуть, вона має рацію. Я нерішуче всміхаюсь у відповідь та белькочу:

— Так... Так... Це було б дуже доречно...

Коньяк зробив своє діло, я роблюся сміливішою і повторюю:

— Розумієте, у вашого сина є надзвичайні гіпнотичні здібності...

Хорольська знову запалює цигарку, всівшись зручніше, кладе ногу на ногу і, нахилившись до мене, трохи хриплувато запитує:

— Це що, як у Мессинга*? Ви впевнені?

— Впевнена! Він мене проти моєї волі ввів у транс, і я заснула. Гіпноз не така вже й проста річ... Зазвичай гіпнотизеру потрібна згода реципієнта.

— Того, кого гіпнотизують? — піднімає брову Хорольська.

— Так,— киваю я,— і те, що він володіє такою технікою в такому віці... Не навчаючись... Це просто фантастика. Може, він іще щось уміє? Ви нічого дивного за ним не помічали?

Хорольська затягується і задивляється на нігті вільної руки. Якийсь час ми мовчимо.

— Дещо дивне було...— разом із димом видихає вона,— та я не знаю, як це охарактеризувати. Зараз я й сама в це не дуже вірю... Взагалі не люблю нелогічних речей...

— Ви розповісте?

— Ну, якщо ви наполягаєте...— стримано стискає губи та зітхає, немов почуваючи незручність.

Я підбадьорливо киваю.

Хорольська присувається ближче і тихим, трохи грудним голосом починає:

— Пам’ятаю, якось у дитинстві він зникав....

— Як зникав? Кудись тікав?

— Та ні, не тікав,— кутиками рота всміхається вона,— а саме зникав. Вперше це трапилося в гостях. Йому було років п’ять. Пішов до ванної мити руки. Я чекаю, а він усе не виходить. Зазирнула до ванної — його нема. Думали, десь заховався. Діти часто так граються. Обшукали всі закутки,— Хорольська емоційно змахує рукою і не помічає, що попіл із цигарки сиплеться на стіл.— Спочатку в ванній, потім і всю квартиру. Хоч ніхто не бачив, щоб він із ванни виходив, та шукали всюди. Зник, наче під землю запався. Я тоді так рознервувалася! Десь за півгодини знову до ванної зазирнули. Стоїть моя дитина біля крану, руці тримає під струменем води та зачаровано на неї дивиться (він узагалі дуже любив дивитися, як тече вода, міг і годину розглядати). Питаю: «Де ти був?». Каже, що нікуди не виходив. Я на нього нагримала, що, мовляв, він бреше. Ні, каже, нікуди не ходив, не ховався, весь час був тут. Розплакався, на цьому і скінчилося...



Хорольська спирається на лікоть, знову зітхає і, здається, зовсім не зважає на те, що палила. Дим тоненьким серпантином стікає з її забутої цигарки до стелі.

— Я вже трохи призабула той випадок, але за півроку стався ще один, і ще фантастичніший,— Антоніна Сергіївна робить великі очі та прихиляється ближче: — Була зима, сніжно на вулиці. Вийшли ми з ним вигуляти Альму, собачку-пекінеса. Вже стемніло, далеко не відходили, лишились у дворі. Кирилко був поруч. І тільки-но я відпустила його руку, щоб спустити собаку з повідця, повертаюся — а дитини вже немає.

Очі у Хорольської робляться ще більші, і я бачу, як збуджено розширюються її темні зіниці.

— Уявляєте? Двір порожній... Жодної живої душі. Тільки я, та собачка бігає. Я аж уся похолола. Немає! Ніде! Думаю, як же він так швидко втік? По слідам, може, знайду. Озирнулася — ніяких слідів на снігу, тільки наші власні, коли ми прийшли. Мене охопила справжня паніка. Гукаю його — тиша. Минуло хвилин зо п’ять...

Хорольська згадує про цигарку, яка вже зотліла, гасить її в попільничці, витягує ще одну, знову запалює, затягується і продовжує:

— Гукаю знову. Раптом чую: «Мамо, що з тобою? Я тут!» Стоїть, ніби нічого не сталося. Кажу: «Де ти був?». «Тут був!» — відповідає. Що тут скажеш?

Антоніна Сергіївна замовкає і деякий час мовчки палить, задумливо вдивляючись у дим, що зміїться від її цигарки. Потім, струсивши попіл, повертається до мене:

— Я намагалася про це не думати. Втішала себе, що такі нервові галюцинації трапляються від перенапруження. Я в той час багато працювала. Він із нянькою сидів, а я додому дзвонила кожні півгодини. Контролювала, чи на місці. Боялася його втратити... Може, насправді мені це все ввижалося?

Вона знову нервово затягується:

— Я про це зазвичай нікому не розповідаю, хіба що найближчим подругам... Бо це виглядає... ну, ви розумієте... не зовсім логічно. Я не звикла до такого... Це якось моторошно... То що ви про це думаєте? В мене був нервовий розлад?

— Я не знаю... Не думаю, що у вас був розлад...— кажу я і розумію, що вона значно більше за мене боїться стикнутися в своєму житті з невідомим. Боїться панічно, до нестями... Але разом із тим, ці таємниці збуджують її. Та вона б воліла, як і більшість нормальних людей, щоб чудеса відбувалися деінде, тільки не з нею особисто...

Хорольська глибоко зітхає, гасить недопалену цигарку. І немов оговтавшись, зовсім іншим голосом запитує:

— А можна зробити так, щоб у мого сина це все минулося?

— Що минулося? — не одразу розумію я.

— Ну, його гіпнотичні здібності, як ви кажете. Щоб він став звичайною людиною? — вона відкриває сумочку, витягає звідти пудреницю з люстерком та помаду. І, преспокійно роздивляючись себе у дзеркальце, веде далі:

— Може, там, пігулки якісь пропити,— проводить помадою по губах і повертається до мене,— щоб це минулося? Йому в інституті ще навчатися... Розумієте, я про такі речі не хочу навіть думати. Про всіляку чортівню... Це заважає... В мене й так доволі різних проблем, пов’язаних з роботою...

— Я гадаю, не треба ніяких пігулок... Це ж не відхилення...

Хорольська, закінчивши роздивлятися себе, закриває пудреницю і, ховаючи її разом із помадою в сумочку, задумливо продовжує:

— Може, його до лікаря відвести...

— Та він же нормальний хлопець... Навіщо його лікувати?

— Аякже, нормальний...— з деяким роздратуванням глипає в мій бік,— самі ж розказували... А що, як йому це в майбутньому зашкодить?

— Не хвилюйтеся,— сумно всміхаюся,— ця розмова залишиться між нами...

— Маю надію...— Хорольська дивиться на годинника, піднімає на мене тверезі гострі очі та посміхається завченою посмішкою: — О, мені вже час... Вибачте. Було дуже приємно з вами поспілкуватися.

Я відчуваю легку досаду від того, що не змогла втримати з нею контакту, й повільно піднімаюся зі стільця. Якомога ввічливіше посміхаюсь у відповідь:

— Я теж дякую за те, що ви прийшли поговорити зі мною. І... У мене до вас буде одне прохання...

— Яке? — граційно підводиться Хорольська і вішає сумочку на плече.

— Не розказуйте нічого Кирилові, щоб не травмувати його. Гаразд?

— Звичайно,— з гідністю хитає головою у відповідь Антоніна Сергіївна і, підібгавши губи, йде.

Зі щоденника Альони

07.09.20... р. Понеділок.

Нарешті! Нарешті це сталося! Я познайомилася з ним на дні народження у подруги. Коли я прийшла до ресторану, вся компанія була уже в зборі. Я вдягла свою жовту «убойну» сукню з вирізом на спині й була просто незрівнянною. Коли я з’явилася на порозі, у чоловічої половини ледь не стався інфаркт від захвату, а у жіночої — від ревнощів. Дами хутенько своїх бойфрендів за руки похапали, щоб ті не втекли.

І тут я побачила його. Він сидів у кутку і не зводив з мене очей. А очі у нього — Боже мій, які очі! Сині-сині, немов аквамарини. Я, певна річ, вдала, що він мене анітрохи не цікавить. Він сам згодом запросив мене на повільний танок. А потім не відходив від мене весь вечір. У нього таке гарне і незвичне ім’я — Арсеній. Це від грецького „арсеніус” — мужній. Додому відвіз мене на своїй машині. Шикарне спортивне авто — насиченого червоного кольору. Домовилися, що він мені подзвонить завтра...

Якби я знала, чим закінчиться цей день, то не переймалася б так тим, що мене цього року поставили класним керівником 11‑Б. Там же не діти, а поторочі — одне дивніше за іншого. Від них усі відкараскалися, і ось маєш... я крайня. Ця стара зміюка Гюрза таки вивела мене з рівноваги. Знайшла дурепу молоду, щоб усі дірки затикати! Це вона мені помстилася. За те, що я минулого року не залишилася на їхню дебільну практику, а поїхала на море до Італії. Вони там усі, ці старі кошівки, від заздрості ледве свої вставні щелепи не проковтнули!

10.09.20... р. Четвер.

Ця школа мене скоро зовсім дістане! Ці діти — справжні виродки. Відстрілювати таких треба! Вони мене на класній годині приспали своїми новими НЛП*-технологіями! Особисто б я книжки про гіпноз заборонила продавати до 18 років, а може, й до 21.

Взагалі вони дивні, ворожі. Я відчуваю, як від них іде негативна енергія. Особливо мене дратує Майя Верболаз. Розмальована під «готику», як із фільму «Сімейка Адамсів». Втупиться своїми чорними очиськами, таке враження, що уявляє собі, як я сиджу на електричному стільці, а вона повільно підвищує напругу. При цьому кривить чорного рота в садистській посмішці. А від її кільця у вусі мене просто тіпає. Дивно, що вона має пристойних батьків. Батько в неї якийсь професор. Я його бачила. За що вона мене ненавидить? Мені здається, що це вона мене приспала на класній годині. Чи зорганізувала всіх на це. Хоча, врешті-решт, хіба це не одне й те саме? Вона могла б. Бо півкласу до неї в рот заглядає.

І про приємне: сьогодні нарешті подзвонив Арсеній. Вибачався, що раніше не зміг. Дуже, дуже хоче мене побачити. Я сказала, що вільною буду тільки на вихідні — хай помучиться!

Хоча мені дуже хочеться його побачити якнайшвидше.

12.09.20... р. Субота.

Сьогодні у мене було перше побачення з Арсенієм. Він приїхав по мене з гламурним букетом орхідей. Як він довідався, що я люблю орхідеї? Потім — повіз мене до ресторану «АН...». Там ми вишукано повечеряли. Зі свічками, срібними столовими приборами та чарівними французькими винами. Вміє він справити враження! Я просто в захваті! А ще потім ми гуляли нічним містом. Це була чарівна ніч! Як у казці! В Арсенія чудове почуття гумору: він смішив мене цілий вечір, розповідаючи різні прикольні історії. Виявилося, що у нас багато спільного: ми слухаємо однакову музику, дивимося ті ж фільми, і смак у нього такий самий, як і у мене. До речі, я звернула увагу на те, що він, на відміну від багатьох хлопців, дуже стильно одягається. Я б не сказала, що в нього якісь надзвичайні речі, але йому все дуже пасує. Він світиться, як то кажуть, природною харизмою.

А ще він чуйний та щедрий. Може, я такого, як він, завжди чекала?

Здається, я починаю закохуватися.

14.09.20... р. Понеділок.

Це не діти, а жах. Я їх боюся. Сама від себе не чекала, що боятимуся дітей. Мені здається, що вони не тільки забирають інформацію у мене з голови. Щось відбувається значно страшніше. В мене після них такий тужний настрій — хочеться повіситись. І ще почали снитися кошмари. Може, це порча?

Сьогодні, не знаю, як назвати, був сон (чи не сон). Прокидаюся вночі, хочу ввімкнути світло — воно не вмикається. Раптом відчуваю, що я досі перебуваю уві сні. Кімната моя така ж, як і насправді: один в один! Підходжу до вікна — на небі місяць повний. Відчуваю все, як в реальності,— фіранка на дотик трохи холоднувата, бо кватирка відчинена, пеларгонія, що в мене на вікні цвіте, смердить задушливо. Хочу зачинити кватирку, аж раптом в неї залітає щось чорне, наче кажан. Б’є крилами, кидається на мене і пищить так, що вуха закладає. Думаю, треба прокинутись! Прокинутись! Нарешті прокидаюся. Хочу ввімкнути світло — не вмикається. Аж раптом відчуваю, біля мого ліжка ЩОСЬ стоїть. Це ЩОСЬ якесь таке, що й не описати. Згусток чорної матерії. Я відчуваю, що в ньому немає життя в людському розумінні слова. Але між тим воно живе і дуже розумне, але немов механічне. Навіть присмак металу від його присутності на губах. І такий запах, як від нового гумового колеса. ЩОСЬ до мене звертається, хоче, щоб я пішла з ним. Мене від цього такий жах охопив, як ніколи в житті! І я ж знаю, що не сплю! Я заплющила очі, й від страху навіть молитви згадала. Почала молитися (дай Бог бабці здоров’я, що навчила!) і... знову прокидаюся. На цей раз світло ввімкнулося! Так я з тим світлом до ранку і проспала!

16.09.20... р. Середа.

Сьогодні ми з Арсенієм ходили на виставку сучасного японського мистецтва. Виявляється, він непогано знається на сучасному мистецтві. Стільки мені всього розповів! Взагалі Арсеній такий розумник! Дивно, звідкіля у нього стільки знань? Спитала, де він навчався, але він перевів тему на інше. Може, десь за кордоном? Бо він вільно володіє англійською мовою. Мабуть, не каже, щоб я не комплексувала з цього приводу. Японське мистецтво трохи специфічне, але гармонія неймовірна! У нас з Арсенієм знайшлась і спільна мрія — він, як і я, давно хоче відвідати Японію. Навіть натякнув, що залюбки поїхав би саме зі мною.

Після виставки ми обідали в «...ті» — справжня вишукана японська кухня. Після вечері, коли ми їхали містом, я все-таки не витримала і розповіла Арсенію про свої нічні жахи та про учнів, що у мене в класі. Я виклала йому всі свої підозри, і він, на відміну від Дарини, не говорив мені, що це все я собі уявила, а дуже уважно мене слухав. Потім сказав, що не відпустить мене спати додому, відвезе до себе. І що поряд із ним у мене не буде ніяких жахів.

Квартира у нього — я просто !!!!! Як то кажуть, кльова! Величезні кімнати, суперсучасні меблі, все вбудоване і хромоване. Все зроблене на мій смак. Я навіть краще б і не вигадала. Як же ж у нас багато спільного!

На ранок я прокинулася першою. І замилувалася Арсенієм. У нього таке спокійне та гармонійне обличчя. Він спав, неначе молодий бог із золотим волоссям. Від мого погляду прокинувся та глянув на мене ясним поглядом, сповненим почуттів.

Я не пожалкувала, що лишилася у нього.

21.09.20... р. Понеділок.

Сьогодні Арсеній чомусь був трохи роздратований та похмурий. Каже, в нього проблеми по роботі.

Я вирішила заночувати вдома. Арсеній наполягав, щоб я лишилась у нього. Та я подумала, що минуло занадто мало часу для того, щоб ми так швидко зближалися. Це для стосунків шкідливо. Вдома мені знову снилися жахи. Це все мої «улюблені» учні — я майже впевнена. Вони на мене це все навіюють. Хочуть здихатися мене. Я їх ненавиджу.

Ввечері я пожалілася Арсенію. Він попросив мене переїхати до нього.

Ще. Дивна пригода. Я сьогодні помітила, що за мною йшов якийсь не знайомий мені молодий хлопець — куди я, туди й він. Слідкує? Такого ще не було!

Чи в мене манія переслідування?

22.09.20... р. Вівторок.

Я ночувала в Арсенія і знайшла у нього посвідчення працівника СБУ. Він був дуже роздратований, що я попхала носа не в свою справу. Просив, щоб я нікому про це не розповідала. Я спитала, чи його праця не зв’язана з дивними дітьми. Він загадково замовчав і сказав, що все це — державна таємниця. Я в шоці! Потім він усе ж розказав, що по всіх школах зараз багато дивних дітей, і вони їх усіх беруть на облік, і щоб я не хвилювалася — нічого страшного з ними не буде. А я й не хвилювалася. Якби і пересаджали всіх, то була б невелика втрата. Менше всілякої наволочі буде в школі.

Отже що? Я, виявилося, мала рацію. А Дарина не вірила, коли я їй принесла газети на доказ.

27.09.20... р. Неділя.

Мене починає турбувати неврівноважений характер Арсенія. У нього бувають напади неконтрольованого гніву. І я в такі моменти його просто боюся. Сьогодні він таке витворив! Запустив у шибку склянку з водою. Шибка, звісно, луснула...

І це — на моє невинне запитання! Йому не сподобалось, що я поцікавилася, де він бере гроші. Я в ступорі від його вчинку...

Зміни настрою просто вражають, за хвилину він уже про все забув та кинувся мене цілувати. Каже, що цінує мене понад усе. І зробить для мене все, що я захочу. Сказав, що коли мені захочеться, то він кине роботу і ми будемо мандрувати світом кілька років.

Мабуть, усі його психи — то нервова робота. Щось у нього там не ладиться.

Арсен замовив по телефону нове скло. Його поставили, поки ми ходили на прогулянку.

Хоча, дійсно, звідкіля ж гроші? У нього взагалі багато таємниць. Він ніколи не згадує про батьків, у нього немає друзів. Чи, може, він просто не показує їх мені? Чи мене їм? І потім: він, іще на першому побаченні, просив про нього нікому не розповідати. Я тоді на це не звернула уваги, але тепер... Це мене наводить на роздуми.

І ще... За мною знову слідкували, цього разу два молодики. Чи, може, й справді у мене манія переслідування?

30.09.20... р. Четвер.

Мабуть, я занадто багато собі надумала про Арсенія. Він нормальна людина. Це все його нервова робота.

І ще... Сьогодні Арсеній вперше сказав мені, що кохає мене. (Yes!) І здається, що він каже правду.

Арсеній попросив мене звільнитися з роботи. Бо турбується за мене. Він не хоче, щоб мої учні морочили мені голову. Він здатен сам утримувати мене. І ще — поки я з ним, мені більше ніколи не треба буде ні про що думати. Я почуваю, що так воно і буде. Мені хочеться, щоб про мене дбали. Я подумала... І звільнилася. Поклала, як то кажуть, на школу... Невелика втрата!

2.10.20... р. Субота.

Сьогодні ми з Арсенієм ходили до туристичного бюро, вибирати тур по Японії. Запланували поїздку на початок листопада. І ще він купив мені каблучку. Але... не просив мене одружитися з ним. Мабуть, хотів... але злякався. Мені здається, він боїться втратити свою незалежність. Я трішки рознервувалася, а потім вирішила, що трохи поночую дома. Треба дати йому час.

Щоденник Альони мені майже нічого не прояснює, натомість ставить купу нових запитань. Хто такий цей таємничий Арсеній? Хто за нею стежив? І головне запитання — від чого вона наклала на себе руки? В щоденнику ні слова про те, що їй набридло життя. Вона була закохана, щаслива. До того ж самогубці не будують планів на майбутнє...

Отже, її вбили? Хто? Діти?

На сьогодні я призначила зустріч Майї Верболаз. Але вона не з’явилась у школі взагалі. Тому вирішую передзвонити її батькам. Слухавку бере батько:

— Професор Верболаз слухає!

— Доброго дня, Іване Григоровичу,— чемно вітаюся, трохи здивована таким офіційним «алло», що одразу поставило мене на щабель нижче, і теж пробую бути якомога офіційнішою: — Це вас зі школи турбують. Вашої дочки не було сьогодні на заняттях. Ви б не могли пояснити причину?

— Вибачте, з ким я розмовляю? — холодно уточнює батько Майї.

— З Дариною Миколаївною, шкільним психологом,— не менш холодно відповідаю. В слухавці пауза, професор кашляє, а потім хриплим голосом перепитує:

— Кх-х. Зі шкільним психологом? Вибачте, як ви кажете ваше прізвище?

— Рудь Дарина Миколаївна.

— Так, так... Кх-х,— знову кашляє Іван Григорович, трохи мовчить і, наче добираючи слова, веде далі,— Майя хворіє... На застуду.

— А коли Майя повернеться до навчання?

— Кх-х. Маємо надію, що з понеділка.

— Дякую... До побачення.

Приходжу додому після школи. Коли я біля дверей копирсаюся в сумочці, шукаючи ключі, сходами підіймається сусідка з третього поверху — огрядна пенсіонерка в старомодному синьому пальті й стоптаних черевиках. Вона човгає, ледве переставляючи ноги. В руках тримає пакетик з кількою, з якого цебенить тоненька цівочка розсолу. Біля неї біжить гладкий сірий кіт, задерши до гори хвоста. Вона щось ласкаво бурмоче до нього. Потім помічає мене:

— Добрий день, Дариночко!

— Здрастуйте,— відповідаю і нарешті встромляю ключ до замка.

Вона дивиться на мене, і я бачу по вдоволеному і трошки хижому виразу обличчя, що вона має намір як слід зі мною попліткувати: поговорити про своє нещасне життя, і про те, які гарні були у мене батьки, і які зараз недобрі люди навкруги. Я кажу подумки: йди додому — в тебе кіт голодний, немає, немає в мене на тебе сили. Але стара не слухається моїх думок і вже зупиняється... Раптом я помічаю, що над її головою колишеться чорна тінь, схожа на безформну пляму, і повільно простягає до мене щупальця. Я кліпаю очима — тінь щезає. Примарилося... Мабуть, від різниці освітлення між вулицею і під’їздом...

— До побачення,— кажу сусідці якомога чемніше і, поки вона розтуляє рота, швиденько забігаю до себе й зачиняю двері.

У квартирі пахне старими меблями, пилюкою та запустінням. Замикаю двері зсередини. Сьогодні, як ніколи, гучно лунають мої кроки коридором. Порожньо.

На мене навалюється втома. Я зараз нічого не можу, я зараз нічого не варта... Світ пручається і не підкоряється моїй волі. Він ніби гумовий, скільки його не гамсель — через секунду такий, як був.

Нічого не змінити.

Нічого не дізнатись.

Скидаю плаща та черевики. Заходжу до вітальні. Проводжу пальцем по пилу на піаніно: чорний слід зміїться під моєю рукою. Падаю на диван і дивлюся на стелю — вона потріскана, з залишками ліпки по краю. На мене навалюється така туга... Щось неправильно в моєму житті... Щось не так у цьому світі...

І нема спасіння...

Нема виходу...

Я в лабіринті безглуздих дій...

Знайомий світ тріщить по швах, але в його дірках не видно світла...

Незрозуміло. Боляче. Дивно. Дивні діти... Дивна я. Бо, мабуть, більше нікому в школі нема до них діла. Всі немов сплять і не помічають нічого. П’ють заспокійливе слонячими дозами.

Я працюю серед сновид...

А в світі щось відбувається. Я це не тільки розумію — я це відчуваю. Відчуваю ці зміни, що насуваються із залізобетонною невідворотністю. Вони лякають мене, дратують, розколюють ізсередини...

Одна частина свідомості зазирає мені в очі знайомою безоднею і шепоче: поринь, поринь у мій морок, в мою космічну велич, у мій світ без правил і затишку... І щось ворушиться в душі, ніби спогад, і від цього така печаль... А друга волає від страху перед холодним, невідомим, страшним новим світом, перед тією безоднею, що заманює, перед первісним жахом смерті, що сковує волю, бо я ж пропаду, тільки...

Тільки що?

Не знаю!

Не хочу знати!

Поверніть мені все назад!

Поверніть!

Я схлипую, розтираю сльози по обличчю, мене охоплює така лють! На себе, на ситуацію, в якій я опинилася, на весь цей божевільний світ! Я беру книжку, що лежить поруч, і злісно жбурляю її на середину кімнати. Книжка летить. А потім... Не падає одразу, як їй належить, а зависає на декілька секунд у повітрі...

Від несподіванки я сідаю на диван і втуплююся поглядом в книжку, що нарешті впала і, безпорадно розкинувши сторінки, лежить на підлозі.

...Боже, я хвора! В мене починаються видіння. Бо цього не може бути! Ці думки підхоплюють мене з дивану, я біжу на кухню, ватяними руками шукаю якогось заспокійливого. Нарешті знайшла: «Барбовал». Годиться. Випиваю цілу чайну ложку і запиваю водою з‑під крану. Цією ж водою хлюпаю собі на обличчя. Вода холодна, справжня. Треба заспокоїтися. Подумати. Сідаю на диван на кухні, охопивши руками коліна, пробую міркувати логічно. Що зі мною відбувається? Може, це мені здалося? А може... я здатна до телекінезу? Ця думка чомусь веселить мене. (О! Краплі подіяли!) Я вирішую здійснити експеримент. Повертаюся до вітальні, підбираю з підлоги книжку і знову кидаю. Книжка падає без будь-яких чудес на підлогу... Таки привиділося. Це все нерви...

...А може, ні. Чого це я так злякалася? Нічого страшного не відбувається,— вмовляю себе, як малу дитину. Я ж не одна така божевільна, он і цей хлопець, Кирило... До речі, що він іще вміє? Зникати, як розповідала його мати? ...І Майя, й інші діти. Вони знають! Вони точно знають, що відбувається,— я в цьому впевнена.

Та чи потрібно це знати мені?

Розділ V

Мене будить телефонний дзвінок. Я дивлюся на годинник — дев’ята ранку. Дзвонить Ігор. Вітає з днем народження. Дійсно, у мене сьогодні день народження! Перше листопада... Питає про плани. Які там плани... сьогодні неділя, хочеться відіспатися. А потім? А потім... не знаю. Ні, вдома не хочу, ні, гостей не запрошувала. Поїхати з тобою в невелику мандрівку? Відвезеш у дуже затишне місце? Гаразд... Поїду. Відвезеш. Дякую.

Знову заплющую очі. Хочу додивитися сон, який так нахабно перервали в найцікавішому місці. Але його зміст із кожною секундою тікає від мене все далі, і я вже, як не силуюся, не можу напевне пригадати, що ж мені такого манливого снилося. Хочеться ще трохи полежати в блаженному стані напівдрімоти. Ще трохи побути на порозі між сном і дійсністю. У стані, коли стрілки годинника завмирають, а час розтягується... і зупиняється, коли зупиняються думки. Але вони невгамовні, ці думки, не дуже підкорюються моїй волі. З’являються знову, і стрілки годинника починають відлік часу. Я цю гру вигадала ще в дитинстві: суб’єктивний час можна розтягувати — десь хвилин на двадцять, поки стрілка ліниво переміщується на одну хвилину.

Ігор увечері й справді везе мене з міста до якогось незвичайного бару. За вікном сідає сонце, і на заході палахкотить червона смуга. Поки ми їдемо, Ігор розхвалює бар:

— Там такий цікавий дизайн! А яка кухня! Ти не уявляєш!

А зупинившись на світлофорі, замислено постукуючи пальцями по перемикачу коробки передач, таємниче натякає:

— Взагалі це майже єдине місце, де можна поговорити з повною впевненістю, що тебе не підслуховують.

Я здивовано глипаю на нього. Мовляв, що за шпіонські пристрасті? Ігор неправильно розуміє мій погляд:

— Цей бар ховається просто під основним радаром і ним екранується. Смішно, правда?

Мені це ні про що не говорить: якісь радари, та й ще основні... І я просто знизую плечима.

Зупиняємося ми в якомусь невеликому селі — будинків п’ятдесят. Ця екзотика міститься в старезному величному домі навпроти напіврозваленої німецької кірхи. Я звертаю увагу, що на пагорбі за будинком розташована запущеного вигляду військова частина, сторожова вежа покинута, паркан обвалився. На території дивного військового об’єкту видніється допотопна вантажна машина (мабуть, часів Другої світової), пофарбована ядучо-зеленою олійною фарбою. На кузові цього драндулета — справді радар, як на славнозвісних «Кольчугах» (я такі по телеку бачила). Гм... Він що, працює?!

На вулиці біля бару нас радо зустрічає хазяїн закладу — кремезний чоловік із широким простакуватим обличчям. Подає по черзі нам руки, мовляв, дуже радий шановним гостям. І проводжає до входу. Треба спуститися до підвалу.

Бар справді не традиційний: стеля — аркою, побілена звичайним вапном. Посередині — величезний камін, мурований із грубої цегли, в якому палахкотять справжні дрова. На стінах розвішані різноманітні старовинні предмети, від старезної алебарди до мідних кострубатих тарелів. Столи — з грубих дощок та з ослонами обіч. Приміщення, освітлене виключно свічками, перебуває у напівтемряві, а від мерехтливого світла по стінах пливуть загадкові тіні. Щось таки є в цьому середньовічному мінімалізмі — магічне і водночас затишне.

Ми всідаємося поближче до каміна. Від нього йде приємне тепло і сосновий запах.

— Ну як? Подобається? — таємниче блищить очима Ігор.

— Так, вмієш ти вразити... Де ти такі місця відкопуєш?

— У мене природний талант,— самовдоволено мугикає він,— ти ще не знаєш, яке тут пиво!

Пиво справді неабияке. Його, виявляється, тут і варять. Фірмовий рецепт від хазяїна бару. Темне, трохи солодкувате, натуральне, не консервоване пиво. Я взагалі не велика його любителька, особливо темного, але це мене вразило. Якийсь напій богів! Ще й з домашніми ковбасками на закуску.

Людей у барі, як не дивно, майже зовсім немає. Тому ніхто нам не заважає розмовляти. Але ми спочатку їмо смачні ковбаски, запиваючи їх пивом.

Мені подобається цей таємничий бар. Наче здалеку, лунає музика. Тужно тягне волинка якусь стару мелодію, і тіні заворожено танцюють по стелі.

— Ну, спасибі, ти мені справді зробив подарунок! — дякую я Ігорю і озираюся, шукаючи невидимих музик.

— Це ще не все,— відповідає, витираючи руки серветкою.— Я маю ще один подаруночок для тебе.

Він витягує з кишені маленький пристрій на зразок мобільного телефону і кладе переді мною:

— Це тобі!

— Що це? — здивовано беру в руки загадкову річ.

— Це — один геніальний винахід,— хитро мружить очі.— По-простому — «шукач». Якщо по-науковому — уловлювач електромагнітного випромінювання в мікрохвильовому діапазоні.

— А для чого він? — кручу «шукача» в руках і придивляюся до маленьких кнопочок та великого екрану.

— Ти чула, що таке Меркаба*? — нахиляється до мене і таємниче шепоче Ігор.

— Щось таке чула... Здається, це з міфології...

— У технічному сенсі,— Ігор озирається і тихо веде далі,— «Меркаба» — це умовна назва специфічного електромагнітного поля. Люди, які мають паранормальні здібності, випромінюють саме таке поле. Воно розташоване у вигляді диска навколо тіла.


1940397699438638.html
1940458394388391.html
    PR.RU™